Юлія Оніщенко

Для мене це кожного разу щось нове й дивовижне. Це лавандові й макові поля, виноградники, степ і лінія неба, яка поєднується з морем.

"Крим — це дитинство, Батьківщина! Це козаки-розбійники, бадмінтон і хованки у дворі."

Це з гілки зірвати і з’їсти зелену аличу, абрикос чи акацію. Це перший комп’ютер. Це кожного літа з татом ходити на концерти Кіркорова, Леонтьєва та «Океану Ельзи», а зі старшою сестрою — на «Отпетых мошенников», «Иванушек» та «Фабрику зірок». Це з мамою годувати лебедів.

Снимок экрана 2020-10-15 в 11.44.55

Це з класом ходити в ліс по гриби й кизил. Це шкільні поїздки в ханські палаци, Долину привидів і катакомби. Це дорога на Карадаг та Ай-Петрі. Це зненавидіти гірські серпантини))) 

Це сонячна долина, яка має свій смак. Це блакитні озера та зорепад спогадів. Айва, медовий інжир, мигдаль та найсмачніший у світі кавун саме там!!! Це шкільний дзвоник зі сльозами на очах і випускний із зустріччю світанку на горі Клементьєва. Це перший поцілунок і перше кохання. Це нічне купання в морі, вечірки до ранку із солодкими пончиками на березі моря. Крим — це кожне незабутнє літо. Це поїзд, який мчить мене з навчання додому та везе мене в сльозах назад. Це місце зустрічі з батьками та друзями після довгої розлуки. Я бачила його і згори, і з моря, і зсередини печер і це незабутньо!!! Сьогодні це вже спогади, які зберігаються глибоко в мені,  та особистий біль від того, що я не можу вдихнути рідне повітря, коли мені цього хочеться, не можу обійняти батьків у день їхнього народження. Та й загалом не можу вільно спілкуватися з рідними. І коли ми самі не діти та вже маємо своїх дітей, ми не можемо вільно підтримувати зв’язок між поколіннями.