Володимир Безверхий

Це був 1990 рік, я закінчив 2 курс географічного факультету. Плани на літо були очевидні — оглядова практика по Україні. Одна група мала їхати в Крим, друга — в Карпати. Мені пощастило опинитися в першій і побачити півострів. Уперше в моєму житті на тривалий час.

“Крим для мене — це юність, студентські пригоди і таємничий Карадаг”

Метою практики було знайомство з Україною. Із її природою, економікою, одним словом, щоб мати загальне візуальне уявлення про країну, яку ми вивчали. Як і буває на літній практиці, ми засмагали, лазили по горах і влаштовували нічні посиденьки з гітарою.

Володими

Того разу ми жили в палатках, десь на окраїні Коктебеля, тоді це було 

Планерське. 30 років тому родзинкою цього місця був не джазовий фестиваль, а дикий і овіяний таємницями Карадазький заповідник. Словом, одного дня туди ми і вирушили — я і двоє моїх друзів, Шура і Серьога.

Потрапити в заповідник ми не змогли, може, ще не відкрився сезон, може, був вихідний чи проводились якісь роботи. У Шури виникла геніальна ідея — зайти з «чорного» входу. Це означало штурмувати заповідник з боку моря, тобто лізти майже під прямим кутом по крутій скелі. Як потім з’ясувалося, без спецобладнання це непросто, я б навіть сказав, неможливо. 

Але все це було потім, в ту секунду ми з ентузіазмом кинулися на штурм перешкоди. Здолали метрів 20 і вже починали розуміти всю безперспективність наших дій, аж раптом почули якийсь застережливий сигнал. На березі стояв суворий чоловік з рацією і наказував нам спуститися на «грішну землю».

Наступні чотири години ми провели у заповіднику. Спочатку хвилин 20 копали ями, щоб відбути покарання за хуліганство. А решту часу слухали прецікаву екскурсію про Карадаг від чоловіка з рацією, що виявився співробітником заповідника. Він провів нас традиційними для екскурсій таємними стежками заповідника. Розповідав легенди про Золоті ворота і Чортів палець, показував, як тут живуть тварини і рослини.

Пам’ятаю, як довго ми хизувалися перед групою, бо були єдиними, хто того року потрапив у Карадазький заповідник. Щоправда, про покарання змовчали, щоб усі вважали нас героями. 

Після тієї практики я багато разів був у Криму — уже з родиною. Останнього разу ми відпочивали в Севастополі і в один із днів думали заїхати на Карадаг, та трохи не розрахували час. Пам`ятаю, дружина сказала: «Поїхали додому, ще встигнеш! Все життя попереду».

Відтоді минуло 7 років, життя і справді триває. Та в ньому вже давно немає Криму. 

Але я дуже сподіваюсь, що скоро ми туди повернемося, і наші старі спогади оживуть і стануть реальністю.