Світлана Мандриченко

З 1985 до 2006 року їздила по всьому Південному узбережжю Криму.

“Мій шкільний похід на Демірджі став знайомством зі справжнім Кримом”

Щороку ми відпочивали з батьками в Криму. Відпочинок був спокійним і розміреним: у старих пансіонатах, з шашликами на набережній Алупки та гарячою кукурудзою на пляжі.

Аж раптом у 8 класі зі мною стався справжній похід! Шкільна вчителька географії запросила наш клас піднятися на Демірджі.

11-Svіtlana-Mandrichenko-2

Це були весняні канікули, останні тижні березня. Ми купили квитки на поїзд, приготували рюкзаки. Вчителька склала список продуктів, які треба було взяти з собою і розподілила між дітьми — дівчаткам поменше, хлопцям — скільки потягнуть. 

Але найважчий рюкзак все ж вийшов у Наташі, однокласниці, чий день народження припадав на час походу. Щоб ми могли відсвяткувати, її мама поклала у похідний наплічник банки згущенки. Ми доїхали до Сімферополя потягом, а потім на тролейбусі до Ялти. Від перевалу потроху пішли в гору. Піднімалися весь день, дуже втомилися, а потім — увійшли в хмару. 

Почало темніти, гуляв сильний вітер і навколо стояв такий туман, що неможливо було побачити людину за три кроки попереду. Ми збилися з компасу, зійшли зі шляху, що мав привести нас до бази — з водою і затишком. Трималися по двоє, було реально страшно хоч на секунду розлучитися. Зрештою, вирішили заночувати. Знайшли кілька дерев і прив’язали до них два намети, щоб ті не полетіли. 

А на ранок вийшли з наметів і побачили, як перші промені сонця грають між дерев і відкидають тіні на предковічні камені Долини привидів. Негоди як не було. До вершини Демірджі ми не дійшли якихось 300 метрів 

На сніданок ми пили чай із термоса і їли згущене молоко. 

А потім спустилися пішки аж до самої Ялти. Стомлені, з величезними рюкзаками і смаком згущенки на губах. 

Саме тоді зрозуміла, який насправді мій Крим різний: вітряний, скелястий, спекотний і холодний, енергійний і спокійний одночасно. І як добре, що ми нарешті познайомилися поближче.