Сусанна Зейнідінова

В кожного із нас свій Крим.

Земля, чорна, родюча. Влітку потріскана, виснажена. Земля, навіки одарована водами, та хіба нап’єшся соленою морською водою?
Вода – життєво необхідна. Пуповина, яку, все ж обрізали, Північно-Кримський канал. Води було стільки, що канал періодично забирав по декілька життів в рік.
Крим – це організм, по каналам – артеріям – якого циркулювала вона. Життєво необхідна вода.

Снимок экрана 2020-10-22 в 15.14.28

Я завжди мріяла побачити дно. Бо мені він здавався недосяжно глибоким, і навіть не штучним. Здавалося, що це річка, облагороджена людиною. Так,одного разу, я, п’ятирічна, вирішила розшукати дно – просто плюхнулась у воду. Я не знаю, чи після того тато продовжував брати мене на роботу, на насосну станцію. Мабуть, так, бо канал був одним з найкращих атракціонів мого дитинства. Ми мчали туди на блакитному моторолері, і тато давав потримати кермо. Яким величним, розміром з океан, він мені тоді здавався! Тепер я можу пройтися по давно затверділому ґрунту. Він більше не дає життя, і більше його не забирає…

Трава, спалена безжальним кримським сонцем. Безкрайній степ. Постійний вітер, перекотиполе та гіркий полин. В цих полях я полювала на ховрахів та тарантулів. Ховрахів було безліч. Вони, наче охоронці,  стояли на варті біля своїх нір. Хитрі та надшвидкісні, вони ховалися вмить, як тільки ми наближалися. Тому вполювати ховраха було надскладним завданням. В штучних водоймах я ловила рибу та вужів, а в занедбаних будівлях я діставала кажанів. Єдине,що мені так і не вдалося вполювати – це перепілки в полях пшениці за моїм будинком.

Життя вирувало у випаленому сонцем степу. Широкий, неосяжний та безкрайній, він був і є ресурсом для мільйонів живих організмів. Що, як і де поживного знаходили мої вівці, я до сих пір не знаю. Час, коли ти їх ніколи не загубиш – це спека. У спеку, вони збивалися в купу, один біля одного, і не рушали допоки не настане момент, коли дихати стане легше. В такі моменти ми ніколи не виходили на вулицю. Це була кримська сієста, в іншому випадку був ризик отримати сонячний удар.

Ви знаєте, як це, коли серце падає до ніг? Це коли одна дурна вівця поведе всю отару в невідомому напрямку, і ти не знаєш, що сказати батькам. Гуси і корови вертаються додому, вівці – то дурні створіння, вони добряче попсували мені життя. Бути постійно поряд і наглядати – єдиний шанс не загубити цих «милих та розумних створінь». Проте треба віддати їм належне –вони були першими слухачами моїх виступів українською мовою. Справа в тому, що я мріяла бути телеведучою, а тоді здебільшого новини показували вже українською. Шикарна аудиторія, прекрасна акустика, що мені ще було потрібно тоді, в моєму улюбленому степному Криму?

Що я любила найбільше?

– Прохолодні ночі просто неба на тапчані.

Що таке «тапчан»?

– В нас він стояв у дворі і мій батько його привіз із Узбекистану. Я би сказала, що це величезне ліжко вночі, а вдень на ньому можна сидіти, відпочивати, пити чай.  Металевий каркас, ковка зі східними мотивами, дерев’яні дошки.

Ах, ці неймовірні прохолодні, зоряні ночі після спеки. Особливо в серпні, коли небо найзоряніше і дихати легше. Велика та маленька ведмедиця – я шукала ківш в небі, і під мелодію цвіркунів проводила чарівні ночі в Криму. «А эти ночи в Крыму, теперь кому»… Тільки тоді було Транс–М-Радіо, Сімферополь, 102,3 ФМ.

Я мрійниця. В ті мої прохолодні кримські ночі просто неба на тапчані під пісню Модерн Токінг «Ю ма хау, ю май соу» (ну так мені  чулося) я мріяла, як вступлю до університету.

Я була впевнена, що завжди буду жити на рідній землі.

Але вступила до я Волинського вишу і перше питання одногрупниць було про те, чи є в мене море за вікном.

Я не люблю море, і ніколи не напишу про нього. Моє море – це випалена сонцем трава, безкрайній степ з перекотиполем, а за вікном – океан полину. І не смійте питати чий Крим – ви знаєте відповідь.