Софія Безверха
Пам'ятаю, що поїхати туди - це була розкіш. Дуже дорого. Дуже і дуже дорого. А я їздила в «Артек» з колективом народних танців утричі дешевше. Тоді ще я не розуміла, яке це щастя.
"Для мене Крим - це «Артек». Мені пощастило, я була в цьому таборі рази три."
Тоді ми якось противно морщились, почувши назви «Річний», «Лісний» чи «Озерний». Це були так собі «Артеки», а от «Морський»... Пам'ятаю, його повністю застеклені шикарні корпуси стояли просто на березі моря, тоді як нам треба було долати по 20 хвилин в одну сторону. Понад 700 сходинок, щоб дійти до пляжу!!!
Були дні, коли ми не порушували закон. Тоді Уля водила мене Караїмськими вуличками, годувала чебуреками, а вночі підначувала йти купатися в морі.
Одного ранку вона влетіла в мою кімнату: «Збирайся, їдемо в Партеніт!»
На деренчливій старій маршрутці (яку всі чомусь називали міжміським автобусом) ми приїхали в Симферополь, а потім сіли на попутку — бусік із сімферопольськими робітниками. Висадили нас кілометри за чотири від Партеніту, а у горах кілометр іде за два. Коли ми прийшли в парк, я була змучена, голодна й зла.
Але потім мені відкрився краєвид. Прекрасний парк, пальми, папуги, а внизу — неймовірне море і Аю-Даг. Уля тішилась, бо їй вкотре вдалося втягнути мене в пригоду і приємно здивувати. І ще в неї були крекери.
Після універу життя нас з Улею розкидало, ми втратили зв’язок. Але я щаслива, що мою єдину відпустку в Криму я провела саме з нею. Уля, якщо ти читаєш цей спогад — дякую тобі.
Минуло 9 років, за цей час я побувала в Італії, Іспанії, на Кіпрі. А місця, красивішого за Крим, так і не побачила…