Ми з дружиною і дітьми Міланою та Арленом багато років прожили у Феодосії. Однак на море їздили переважно взимку. Лише тоді можна побути з ним наодинці. Часто бувало, дружина скаже у лютому: «А поїхали до моря!» Швиденько збираємося — і за десять хвилин нас уже зустрічає порожній пляж. 

Пам’ятаю, якось приїхали, а там холодно, вітер скажений. Повертаю голову, аби сказати щось дружині, а вона не чує ані слова. Тим часом маленька Мілана стоїть на березі, вдягнута як капустина: з комбінезона лише очі виблискують. 

Підходить до моря, вдивляється у холодну воду, розглядає пісок, мушлі під ногами. І раптом як упаде туди обличчям! Перевертається на спину, руками згрібає той пісок, висипає на себе, сміється. Радість! 

А далі ми всі біжимо до машини грітися. Більш ніж п’ятнадцять хвилин на зимовому кримському пляжі просто так не постоїш. 

Та кожного разу здавалося, що це найщасливіші п’ятнадцять хвилин у житті.