Мар'яна Осадчук

— Ану, чий Крим?
— Мій.

“той Крим, куди у серпні їхали з батьками — у Мирний під Євпаторією. ”

Набивали машину речами й провіантом, насипом напаковували огірки й садили мене на переднє пасажирське, де я обіцяла, що не спатиму всю ніч — як тато. Солідарності мені, направду, бракувало вже під Черкасами (2 години від дому).

Снимок экрана 2020-09-28 в 12.46.38

Тоді мою сонну голову, яка падала на підліткову “подушку безпеки” розміру А з половинкою, буквально, брала у свої руки мама й забезпечувала контакт із підголівником, щоб я не клюнула об панель. Пре-паті продовжувалося у Джанкої: батьки купували розливне шампанське й допаковували наш транспорт дарами баштану.

Наступні 7-10 днів проходили на найчистішому пляжі біля прозорої лагуни. Із гАрячою сОлодкою кукууууруууудзою і трубочками зі згущенкою, які роками продавав дядько у блідо-рожевій кепці. З часом він загубив свій атрибут, тато перестав пити все, що не вино, і востаннє ми товклись на пляжі в Мирному — страшно згадати — у 2013-му. Завершився мій Крим-дитинство.

Був ще той Крим, який траплявся всього двічі. Артеківський. Спершу сльозливий, потім безтурботний, насичений, легендовий; Крим підлітковий. Наповнений міфами про діда Абсолюта. Розповідями про Саманту Сміт. Камінцями у кишенях, що несли на вершину Аю-Дагу. Піснями, в яких “Артек, Артек, наповнює вітрила”. Кричалками, які горлали на все південне узбережжя: “Вы ребята-молодцы! А-рте-ко-вцы!”. Крим, який закінчився для мене у 2012-му, а в 14-му був вмитий сльозами, що брат подібного не проживе.

За моїм третім Кримом туга найбільша. Крим-недосяжний. Крим після 2014-го. Крим, що став таким далеким і від того ще ближчим: живе тільки у голові, образом з минулого.

Той, де не здійснились мрії гірських походів. Мрії побачити Балаклаву, ще раз зробити фото біля Ластівкового гнізда й пропливти між Адаларами. Мрії показати Андрієві найкрасивіший пляж на Тарханкуті й провести сонце за горизонт у воду, а не в місто.