Кирило Юдін

З 2006 до 2012 року подорожував із батьками: був у Ялті, Євпаторії, на мисі Тарханкут, в Алушті, Алупці та Севастополі.

“У Криму я відсвяткував свій найкращий день народження…”

Мені ось-ось мало виповнитись шістнадцять, коли ми з батьками і молодшою сестрою вирушили «дикунами» в Тарханкут. Їхали машиною і гарно підготувалися: взяли намети, спальники, консерви і спиртовий пальник, щоб просто на березі моря готувати собі їжу.

Кожен день ми купалися, засмагали, ловили рибу, пірнали за рапанами та крабами. На сніданок мама готувала кашу з привезених запасів вівсянки, обідали ми у найближчих містах, а вечеряли фруктами, купленими у місцевих.

5-Kirilo-Yudіn-2

У свій день народження я прокинувся від спеки. Сонце добряче лупило з самого ранку, тож я вибрався з намету ковтнути свіжого повітря. Біля моря я побачив маму. Вона прокинулася на дві години раніше, аби назбирати камінчиків і викласти ними на піску «З днем народження». Це було так приємно! 

Того самого дня батьки здійснили мрію всього мого життя — пірнути з аквалангом. Відчуття від першого занурення я пам’ятаю досі. Нереальні! І ейфорія, і хвилювання водночас: спочатку в мене не виходило дихати в одному темпі. Бракувало повітря, але з часом я звик. І побачив нереальну красу довкола себе. 

Я пропливав під Чашею кохання, дивився на людей, що десь вгорі бовталися і пірнали. Спостерігав на ними знизу і наче наново відкривав світ. А ще ми з інструктором запливали в підводний музей з кам’яними статуями — це було як у казці. 

А ввечері сталося те, у що я ще вранці не міг би повірити. Ми з батьком проїжджали повз скелі і побачили групу хлопців: вони по черзі безстрашно стрибали в море. Я запитав у тата, чи можна мені теж стрибнути. Десь у глибині душі я сподівався, що він відмовить, але тато бадьоро відповів: «Можна! У тебе ж день народження!». І побіг униз знімати мій стрибок на телефон. 

Коли я стояв перед урвищем, всередині ніби щось обірвалося. Я часом подумав, що це мій останній стрибок у житті. Уже хотів передумати, як раптом з печерного тунелю виплив човник з туристами. Вони почали мені плескати, знімати на телефони і підбивати: «Даавай! Стриибай!». 

Діватися було нікуди. Розбігся — і полетів. Відчуття були фантастичні! Уже потім ми дізналися, що висота тієї скелі — 17 метрів. 

Ввечері ми з родиною, накупивши кавунів і динь, сиділи біля вогнища. Батько з сестрою звідкілясь привезли тортик. Було дуже затишно. Ми говорили, милувалися зоряним небом і дивилися на мерехтливу місячну доріжку. Згадували сімейні історії, реготали, обіймалися… 

Цей день, з ранку до ночі, я пам’ятаю і досі. Якби мені сказали вибрати один день, який би я проживав знов і знов, це було б моє шістнадцятиріччя.