Галина Олійник

Наш перший Крим
Далекий 2005 рік... Нашій сім’ї всього три роки, а маленькому Владіку - два. Ми - щасливі, молоді і зелені, але, звісно вважаємо, що дуже обізнані в цьому житті!

“Так, як в своєму дитинстві я моря не бачила, - дала собі обіцянку, що буду їздити завжди, як тільки буде можливість і бажання. ”

Отож - Кримський півострів!!!
Моя подруга Іра вся така засмагла і на емоціях приїхала з Феодосії, тому ми прийняли рішення - вперед!!!

7212D2F9-51D4-4A1B-8C32-CB6339C041BC

На той час ми жили без смартфонів, Інтернету, Booking.com, Airbnb, соцмереж(ви собі можете таке уявити, сучасні молоді сім’ї?), тому просто обмінювалися номерами телефонів адекватних власників з більш-менш нормальними умовами проживання(душ і рукомийник на вулиці-це було досить навіть нормально).

Ну от, моя Іра дає мені телефон хазяйки тьоті Галі, ми домовляємося з нею ще на початку літа про заселення, купуємо за перші заощадження білети на поїзд і з новим відчуттям-тремором чекаємо на ПОДОРОЖ В КРИМ !

Поїздом ми чухали 1,5 доби. Чому так довго? Бо тоді існувала така «чудова» опція як перечепні вагони: в Тернополі нас «зачепили», привезли в Херсон, залишили на вокзалі на шість годин, а тоді нас «підчепив» інший попутній поїзд і повіз далі!

Ну от їдемо ми собі такі веселі і по дорозі телефонуємо тьоті Галі, що ми скоро будемо:
«Ждітє нас!» А вона така:
«А ви кто? Ой, ужас, а я о вас  забила!
У мєня уже мєст нєт!»
«Как нєт?» – по-маленько по шкірі починають бігати мурашки, волосся при коренях починає рухатися… Ми ж більше нікогісінького не знаємо в Феодосії.

Крим. Феодосія. Вокзал. Ніч. І ми з дворічною дитиною і величезною сумкою. Стоїмо, лупаємо круглими очицями.
І тут прибігає «пасредница», швиденько зрозумівши, що ми «готові» садить в таксі і везе нас «на посєлєніє к прєкрасной бабушкє».

Ми настільки були щасливі, що не будемо ночувати на лавці на вокзалі, що навіть не зважали на нафталіновий запах бабушкіного доміка, на кам’яні подушки 1,5х1,5 метра, на яких можна було сидячи спати, на саму бабушку з дивним не дуже тверезим поглядом. Ми просто хотіли спати. Але відпочити тої ночі так і не вдалося. Ми просто сиділи і слухали, як щурі без перестанку тарабанили по старезному горищі, як голодні комарі намагалися нас з’їсти (про москітні сітки тоді ще ніхто нічого не знав), як голосно і щиро любилися кримські коти. Ледве дочекавшись ранку, ми вдягли купальники, заплатили бабушкє тільки за одну ніч (вистачило розуму). Сказали, що хочемо піти скупатися. А самі твердо вирішили шукати нове помешкання. Але, спершу МОРЕ !!!

Я дуже рада, що моє знайомство з морем відбулося саме в цьому місці! Воно було прекрасним, теплим і чистим! Сонце мерехтіло в кожній хвильці, цей неповторний звук прибою, безмежність води і неба, перше відчуття зустрічі моря з тілом я не забуду ніколи.
Море має особливу здатність робити людину щасливою! Воно дарує відпочинок розуму і тілу! Його звуки вводять в стан медитації. І після першої зустрічі море хочеться побачити знову і знову…

Поки ми блукали вуличками Феодосії в пошуках вільного житла, відзвонилася тьотя Галя і запропонувала нам варіант з «условіямі нє очєнь», в результаті це виявився сарайчик зі збитих дощок(ми в селах в таких зберігаємо відра, лопати, тачки, короче, ви зрозуміли), та все ж … ми погодилися!
Причин було декілька:
– в середині були поклеєні шпалери, два чистих ліжка, столик, електрична плиточка;
– ми жили на back garden, де мали лише одних сусідів – мадам з двома дітьми «із Пітєра» що орендувала половину будинку з окремим входом (уявляєте, як нас жаба душила);
– ціна була просто символічна, в кілька разів дешевша, ніж ми планували, що дозволило нам не готувати вдома, а харчуватися в дуже навіть пристойному кафе через дорогу;
– локація – автентична і атмосферна кримська вуличка за кількасот метрів від пляжу;
– хазяйка клялася, що в неї нема жодного щура, всіх вивела.

Тепер залишалося забрати свої речі і акуратно з’їхати з попереднього помешкання. Коли ми повернулися за своїми манатками, побачили картину: на дерев’яній лавці перед хатою нерухомо лежала  бабушка, на ній спав один кіт, а другий якраз намагався влягтися десь в районі шиї, по її обличчі спокійно собі лазили з десяток мух, на вуличній газовій плиті повністю википіло і вже почало пригорати полуничне варення…

Все ж спробували доторкнутися. І, о диво, бабуля ожила! Вона нас відпустила, звичайно, але в очах я побачила такий розпач старої людини (напевне, ми не перші втікали), що цей погляд дотепер не можу забути. Вона розуміла, що якось мусить втримувати туристів, але бідна не знала як 🙁

І на цьому наші пригоди мали б закінчитися, але Владік вирішив по-іншому, підхопивши кишкову інфекцію, як і ще пару сотень дітей відпочиваючих. Так що ми ще й пережили нічні аптеки, хитрожопого таксиста, який годину нас доставляв до лікарні всіма можливими вуличками міста, а вона знаходилася всього за дві автобусні зупинки, потім – втеча з лікарні(ми не хотіли лежати на коридорі через брак місця в палатах), лікування, паралельно – тур в Гурзуф, Судак, дегустація вин і антибіотик в медпункті аквапарку, одним словом ми ще ті божевільні!!!

Наш перший Крим був чудовим, веселим, невідомим і незнайомим водночас. Але він був! Ще не одне літо наша сім‘я провела на півострові, але перший раз не забувається ніколи!