Альона Низовець

У кімнаті панує аромат дині та стиглих персиків
“Хух, нарешті ми приїхали!”, – каже тато, скидаючи з себе усі сумки і посміхаючись кімнаті, з якою не бачився цілий рік.

“Ми з братиком одразу ж біжимо до вікна, щоб подивитись на синю стрічку Чорного моря на горизонті. Воно злилось в одне ціле з небом. Тепер це гарне блакитне полотно.”

Ми приїжджаємо сюди кожен рік на літні канікули. Алушта. Професорський куточок. Чорне море. Кримськотатарська їжа. Кримське вино та розмаїття фруктів.

Снимок экрана 2020-09-28 в 12.24.22

Не змогли втриматись! Відразу ж після приїзду шукаємо у валізах купальники. Надуваємо круг та біжимо до моря. І нам все одно, що ми живемо біля підніжжя гори Кастель і до моря ще човгати та човгати. Ми біжимо на пляж повз плантацію інжиру,  дерева хурми і гранатів. Повз коньячний завод, у якому щороку ми купуємо сувеніри для всіх своїх рідних з Чернігова. Повз покинутий готель на березі моря, який похмуро висить над витонченою береговою лінією.

Море. Чорне море. Зовсім без медуз. З бурхливими хвилями і гальковими пляжами. Ми ж рік не бачилися, сумував за мною? Я за тобою дуже! І біжу до нього в обійми, пірнаючи на саме дно. Випливаю. Як же добре! Пахне кипарисами, вареною кукурудзою і пахлавою.

Сьогодні ми добренько відпочинемо, а завтра … вирішимо куди поїдемо на екскурсію! У дельфінарії в Партеніті були, у вечірній Ялті – двічі, навіть до Севастополя і Балаклави встигли дістатися. Що ж, прийшов час підкорювати скелясті вершини Ай-Петрі.

Крим. Виноградники. Дорога серпантином. Під колесами машин підіймається пил. Ми їдемо повз Партеніт і … сердечко починає вистрибувати з грудей. Ми під’їжджаємо до місця, де пройшло моє найкраще літо в житті. У голові думки вмикають запилену платівку і звучить: “Артек, Артек наповнює вітрила …”.

Моя Аюдаг. Мій Озерний табір. Мій корпус “Селігер”. Мені знову 13. Я в білій парадній формі Артеку. Ми йдемо на єдину масовку (дискотеку) в цьому сезоні. Поруч зі мною мої нові друзі. Завтра у нас буде посвята в артеківці на Ведмідь-горі! Обов’язково розповім про це мамі з татом, коли вони будуть дзвонити ввечері вожатим.

У кімнаті панує аромат дині та стиглих персиків. Але не кипарисів. За вікном не синя стрічка моря, а житловий район Києва. З півостровом мого дитинства ми не бачилися вже 7 років. Щоліта відрізаючи перший шматочок стиглої дині, мені хочеться туди. В серпень 2013 року. Коли нас проводжали на Чернігівському вокзалі в довгий 16-годинний шлях в літо. Коли Крим був не просто написом на магнітику, а частиною літньої історії кожного українця.

Знаєш, Криме, ти # завжді_у_серці, на українській мапі і в найщасливіших спогадах про літо.