Алім Алієв

Народився в Узбекистані. У 1989 разом із родиною повернувся на батьківщину. До 2005 року жив у селі Геройське Сакського району.

“Я назавжди запам'ятав народні свята, де збирався весь наш рід...”

Нас, кримських татарів, усього триста тисяч в Україні. Мабуть, саме через це ми одне одному як брати. Згадую, як ми цілими родинами допомагали зводити будинки сусідам після повернення з депортації — сьогодні я тобі, а завтра ти мені. Допомагали шукати роботу тим, хто тільки-но приїхав і ще не знайшов собі місця на півострові.

15-alim-aliev

Особливо ця єдність відчувалася на народних святах. Мені було всього п’ять, це були важкі дев’яності, але в памяті викарбувався щасливий день, коли я вперше побував на кримськотатарському святкуванні весни та буяння — словом, на святі самого життя.

Для того, щоб зібрати сотні, а деколи і тисячі людей, достатньо було одного вигуку: «Hidirlez!» (саме так це свято називається нашою мовою). Новина миттєво розліталася сарафанним радіо — і вже під вечір про святкування знав весь Сакський район.

Це був початок травня, коли вже тепло і можна відпочивати надворі. Кримські татари з усіх околиць збиралися на окраїні села чи в парку. Чого тільки не було на цій галявині: хтось у величезних казанах готував плов і шурпу, хтось танцював хайтарму під акомпанемент народних музикантів, хтось співав рідною мовою, хтось просто спілкувався, постеливши на траві покривала.

Перед святкуванням чоловіки йшли на кримськотатарський цвинтар читати дуа — молитви за тих, хто помер уже після повернення на батьківщину. А жінки випікали величезну круглу хлібину — калакай — і котили його по землі. Дивилися, якою стороною він впаде і передбачали цьогорічний врожай.

Це був день, коли можна було забути про всі негаразди, турботи, недобудовані будинки та проблеми з документами — і пуститися в танок. Це був день єднання, де знайомились кримські татари, які щойно повернулись з Узбекистану. Особисто я чекав на Хидирлез, щоб зустрітися з однолітками: ми цілий день бігали в лова, гралися в схованки чи з м’ячем. Нам не потрібні були аніматори, усе було дуже по-справжньому.

Кульмінацією свята весни було змагання з національної боротьби куреш. Мене, маленького хлопчика, вразила не стільки міць учасників, скільки величезний баран. Цілісінький баран, якого дарували переможцеві поєдинку.

А ще добре пам’ятаю, як ми повертались додому татовою машиною. Нас зупинила міліція, що знала про свято і по-всякому намагалась його зіпсувати. Та я, малий хлопчина, вибіг з автівки і погрозливо наказав нас відпустити.

Я люблю повторювати, що ми завжди поверталися додому, як бумеранг. І я знаю, що й цього разу буде саме так.

Нас, кримських татарів, усього триста тисяч в Україні. Але уявляєте, яке то буде свято, коли ми нарешті зберемося всі разом на галявині десь під Бахчисараєм? Коли ми нарешті всі повернемося додому…