Кожного сезону його засаджували різними культурами, і між колосками пшениці чи стеблами кукурудзи де-не-де проростали різні квіти. Поле постійно змінювало колір — було то фіолетовим, то бузковим, то червоним. Запах квітів і польового різнотрав’я був таким насиченим і пянким, що, здавалось, його можна розрізати, наче торт. Майже все моє дитинство пройшло в тому полі, де я наодинці з природою голосно співала і вигадувала вірші.

Єдине, що могло змусити мене піти з поля у літній чи весняний день, це голос батьків: «Хавєшка, гості!». «Хавє» з кримськотатарської перекладається як «кава». Я дуже любила, коли додому приходили гості. За нашою традицією, першим, що подавали на стіл, мала бути кава. Тому я навчилася її готувати ще змалечку. 

У нашого народу так заведено: кожного гостя, що приходить до твого дому, треба зустріти філіжанкою кави. І обов’язково з пінкою. 

Кожна родина береже свій особливий рецепт. За нашим, каву варять на повільному вогні, завчасно додавши у турку дрібку солі, а перед кипінням — тричі «лякають». Коли пінка піднімається, «джезве», турку, прибирають з вогню — і так три рази. Далі її розливають у «фільджан» і подають гостям з солодощами. 

Я й досі кожного ранку варю собі каву за родинним рецептом. І щоразу мені ніби здалеку вчувається мамине: «Аліка, гості прийшли, вже чекають на твій хавє!». 

Ви б знали, як я чекаю того моменту, коли зможу почути ці слова насправді. На нашій домашній кухні, де мене завжди чекають рідні.